колективний синдром (соціологічної) шизофренії - отже, Туреччина. не тільки туристичні враження.

06 травень 2008, Вт, 13:08
отже, Туреччина. не тільки туристичні враження.

Півмісяць і зірка на червоному тлі, жінки в хустках, багато мозаїки, шпилі мечетей на кожному кроці, мелодійне перегукування намазу, круті вулички і невеликі строкаті будинки, голосисті торговці, шовк, прянощі, алеї і парки. Такою є туристична Туреччина, яка впадає в око і такою вона мабуть залишається для більшості туристів. Ну ми ж не такі, правда? Тому пропоную кілька не зовсім туристичних спостережень і вражень з нашої поїздки.

Сакралізовані будні світської держави.

Офіційно Туреччина світська країна, але навіть неозброєним оком видно, що її побут фактично просякнутий релігією. Навіть в невеликих гірських містечках ми налічували до десятка мечетей, не кажучи вже про туристичні зони.

Тим не менше, хто спробує знайти в турків якісь прояви ісламського фундаменталізму, тому доведеться добре пошукати. Віднайти в призначений час ритуал намазу на вулиці фактично неможливо. В великих містах ми бачили і католицьку церкву, і синагогу (правда їх кількість в порівнянні з мечетями мабуть просто мізерна). На вокзалі в Мерсіні ми дуже цікаво поспілкувалися про релігію з тамтешніми менеджерами з продажу білетів, і дійшли компромісного висновку: мусульмани поважають Ісуса, то чому б християнам не поважати Мухамеда. А все інше – то проїски Америки :)

Хустки, паранджі і інші особливості жіночого життя.

В глибині країни переважна більшість жінок носить хустки, часто довгі спідниці, і чим далі від великих міст, тим частіше трапляються жінки в паранджах, в яких відкривається лише лице (а то і лише очі). Однак логіка урбанізації видна неозброєним оком – в метрополіях ці релігійні канони слабшають і школярки розгулюють в штанах та футболках, а в час пік типові бізнес-вумен спішать до своїх офісів. В модних костюмах, вкрай рідко на високих підборах. Часом все це поєднується з тими ж таки хустками.

Загалом враження таке, що хустки стали органічною частиною цієї культури, традицією моди, якій в великих містах можна слідувати, а можна і оминати. Без жодного осуду, між іншим. Більше уваги з боку місцевих жителів привертала не моя непокрита голова, а довге світле волосся мого супутника :)

Та й досить поширений патріархальний традиціоналізм зустрічається не повсякчас, хоча і складає кістяк структури їх суспільства. В невеликих містах ми не наважувалися починати розмову з жінками, та й вони не особливо йшли з нами на контакт. Лише одного разу, просто на тротуарі дві жінки буквально піймали нас за рукав і показували свою дитину «Бебек гюзель?» «Гарна дитина?» запитували вони. Чоловіки ж ішли на контакт вельми радо, дуже часто самі зачіпали нас і намагалися зав’язати розмову, чуючи наші потуги розмовляти турецькою. Один із таких випадкових співрозмовників повідав нам досить очевидний факт, що причиною безвільного становища жінки в турецькій провінції є те, що більшість з них сидить дома і не працює. Іншого разу мене розсмішив старший чоловік, який питав у мого супутника дозволу поговорити зі мною. Хоча мабуть в повсякденному житті це не смішно. Останньою складовою цієї фрагментарної моделі можна вважати явище майже сакрального обожествлення жінки і жіночої краси. В цьому світлі напрошується один висновок: чим більше отаке зачарування жінкою в культурі, тим більша її безправність в економічній і (відповідно) політичній сферах життя цього суспільства. Тут є над чим подумати.

Однак такий традиціоналізм в структурі суспільства не є перешкодою для часткового прогресу в поглядах його членів. І тут спрацьовує залізний закон урбанізації: чим більше місто, тим більша ймовірність знайти прогресивний світогляд у його мешканців. Дівчата-студентки, що їхали з нами на автобусі до Елязіга, цілу дорогу розважали нас розмовами. Старша пара, з якими ми познайомилися на узбережжі Середземного моря, абсолютно нормально реагувала і на пляжний одяг, і на куріння, та й до сучасних стосунків між статями вони ставилися прогресивно. Чоловік (солдат, між іншим), що підвозив нас від Елязіга до Малатії в якийсь момент попросив мене зняти з голови бандану. Правда підозрюю, що він просто хотів поглянути на моє волосся :)

Політикa.

Цікавою темою є, безперечно, Курдистан. До нього ми їхали першопочатково, і потрапили туди врешті-решт. Правда той факт, що ми були в Курдистані, ми зрозуміли вже проїхавши його. В автобусі до Елязіга дівчата-студентки жартівливо-перелякано шикали на нас «Який Курдистан? Нема Курдистану! Є тільки одна велика Туреччина. Навіть не вимовляйте цього слова. «Курдистан» - табу». Тому про факт перебування там ми дізналися вже біля південного побережжя – в Мерсіні. Там чоловіки на вокзалі спокійно називали себе курдами і розказували про слово-табу.

А ще склалося таке враження, що в Туреччині є культ особистості. Ататюрка. Він повсюди: статуї і бюсти, рельєфні зображення на фасадах будинків і грошах, в назвах вулиць/площ/провулків і університетів… Тільки в Трабзоні ми зустріли невелику алею бюстів. Де, звичайно ж, був бюст Ататюрку. Врешті-решт ми дійшли висновку, що якщо в Туреччині бачиш пам’ятник і він навіть не підписаний – то це пам’ятник Ататюрку. Ім’я, між іншим, не справжнє і в перекладі буквально означає «батько турків». Отаке от тотальне вшанування батька. Це окрім присутності турецького прапору всюди – на вулицях, над вулицями, в вікнах і на балконах будинків, магазинів і держзакладів, навіть викладений на гірських схилах. І ще кішки. В Стамбулі майже нема бродячих собак. Зате там ціла купа котів, в тому числі вуличних.

Інше цікаве роздвоєння вражень – це тотальна мілітаризація простору. В автобусі ми дивилися цілу півгодинну передачу про службу в армії. І що найгірше, ця мілітаризація досить відверто направлена на дитячу аудиторію. На прилавках дитячих магазинів ви запросто можете знайти одяг кольору мілітарі та ляльки одягнуті в воєнну форму. В Стамбулі ми кілька раз зустрічали бігборд, на якому була фотографія двох дітей, що віддають честь. Текст, на жаль, ми не змогли зрозуміти. Першого травня центральні вулиці міста заполонила міліція. Такої кількості правоохоронців я не бачила мабуть ще ніколи: на кожному перехресті та й просто на вулиці вони стояли, сиділи, жували якість бутерброди і мило спілкувалися. Тим не менше, до фотографування ставилися байдуже. Окрім одного разу, коли при спробі сфотографувати зблизька, пролунало досить дружнє зауваження від міліціянта, що краще б ми жінок фотографували. Ще один досвід спілкування з міліцією у нас був в Капзлах, коли ми в четвертій ранку припхалися а пляж ставити палатку і наткнулися на патруль. Тут взагалі все обійшлося мирно – подивилися паспорти, і сказали «Окей». Правда на дорозі біля Елязіга, та й на побережжі трапляються блокпости і перевірки автобусів. Однак це дурниці, в порівнянні з тим, як нас не пустили спочатку в Абхазію, а потім не хотіли випускати через це з Росії :)

Економіка.

Варто згадати, що в поїздці я таки осилила Наомі Кляйн «No Logo». І звичайно ж, в Туреччині бренди нікуди не поділися: Pepsi і Coca-Cola (яка мала б турецькою читатися «джоджа-джола» :)) на тентах і вивісках закладів харчування; McDonalds і Burger King в великих містах (в Стамбулі вони буквально через дорогу і повні, що характерно, іноземних туристів); «загогулини» Nike на одязі і сумках; ракушка Shell на багатьох заправках (чомусь особливо впадала в очі в невеликих гірських поселеннях). Ці логотипи, з властивою їм варварською органічністю, поєднуються з місцевим традиційним колоритом, даючи можливість класичним туристам відчути себе в Стамбулі як вдома. І часом поводитися відповідно…

І, звичайно ж, мало яким туристам прийде в голову порушувати неписані правила «контрольованого туризму» і відходити від «туристичних» районів. А нам прийшло. Далеко йти не довелося – буквально за два квартали від туристичного центру Стамбулу люди нетурецької зовнішності стають великою рідкістю. Там починаються нетрі, зі своїм архітектурним колоритом. В таких районах вулиці стають все стрімкішими і вужчими, а будинки все старішими і хаотичними. В цих районах цілими сім’ями виробляють те, що потім продають на туристичному базарі. За час нашого блукання ми наткнулися на цілі квартали, де в підвалах шили одяг і взуття, прогулялися по вулиці світильників і сантехніки. Вони жили своїм життям. Врешті-решт ми заблукали в цьому лабіринті і довго шукали дорогу до місця ночівлі, наткнувшись попутно на рідний блатняк, що лунав з магнітофону, на лівацькі графіті і плакати, та купивши дві жмені якоїсь диковинки за 1 ліру (майже долар), яка потім виявилась зеленою аличею :)

Досить цікавим є те спостереження, що гірська північ країни виглядає більш благополучною ніж відносно рівнинний південь. Навіть високо в горах невеличкі поселення виглядали доглянутими і процвітаючими – нові (або недавно пофарбовані) будинки і будівництво поряд з заводами, бруківка на вулицях, сучасні школи, чистота. На півдні країни це все частіше змінюється напіврозваленими будиночками, сміттям на вулицях і полях, розбитими дорогами і облупленою фарбою на вітринах. Окрім, звичайно ж, побережжя Середземного моря та сучасного автобану. Складається враження, що для деяких (багатьох?) країн такий полярний поділ економіки на північ і південь є чомусь закономірним.

Головна не-туристична пам’ятка турецької культури.

Найбільшим і незабутнім враженням після відвідин Туреччини для нас стали… її жителі. В Капзлах ми залишали палатку на пляжі на дві-три години, спочатку з острахом, а потім безпечно. Спілкування з місцевим населенням спочатку викликало в мене відверту недовіру, а тепер викликає бажання подякувати:

дівчатам, з якими ми їхали з Трабзона до Елязіга
літній багатій парі, яка два дні годувала нас та розважала спілкуванням на побережжі Середземного моря (незважаючи на нашу дуже базову турецьку і їх трохи кращу англійську ми змогли поговорити і про життя, і про політику і про економіку :))
молодій парі, яка провела нас до вокзалу в Адані, не знаючи англійської зовсім
військовому, що підвозив нас з Елязіга до Малатії, захоплювався моєю зовнішністю і поїв нас чаєм на березі надзвичайно красивого озера
чоловікові, що порадами і діями допоміг нам знайти місце ночівлі на побережжі Середземного моря
водієві шкільного автобусу, який вивіз нас на трасу в Елязігу і подарував нормальну автомобільну карту Туреччини.
особлива подяка незнайомій дівчині, яка в міській маршрутці в Адані мовчки зняла з руки браслет і протягнула його мені. ми встигли перемовитися тільки буквально двома фразами.
а ще подяка всім місцевим жителям, які показували нам дорогу, намагалися познайомитися, пригощали чаєм і цигарками.

Для того, щоб ознайомитися з цією пам’яткою культури, треба небагато. Всього лише дуже базове знання турецької, бажання відвідати не-туристичні райони в не-туристичний сезон і трохи відкритості до спілкування.

Замість висновків :)

Туреччина – це дивовижна країна, що знаходиться на межі двох цивілізацій: європейської і азійської, і залишає по собі двояке враження, якщо приглянутись ближче. Ми стояли на одному із стамбульських мостів, що буквально з’єднують азійську і європейську частину п’ятнадцятимільйонного міста. На заході Мармурове море, на сході Чорне. Це була наша кінцева мета. Позаду кілька днів досить швидкої мандрівки і багато вихоплених на льоту вражень – трохи фрагментарних спостережень, трохи розмов нашою ламаною турецькою і їх (переважно) ламаною англійською, трохи здогадів. Чудова природа (особливо нас підкорили північні гори і південне море), надзвичайний чай, чудові люди і складна та неоднозначна система суспільства. Все майже як завжди – лише трохи екзотики.

далі фото (слєгка клікабельні).

Адлер, вокзал. Ромашка перший раз в житті побачила живу пальму :)